Україна після війни

 

Україна після війни: сценарій перемоги, влади і відбудови

Війна колись закінчиться. Питання не лише "коли", а й "що далі" — як країна проходить перші повоєнні роки, не втрачаючи ні безпеки, ні курсу на Європу. Пропоную розглянути один із можливих сценаріїв — не як прогноз, а як матеріал для дискусії.

1. Перемога і репарації

Базовий сценарій: Україна досягає перемоги, Росія відводить війська, підписується мирна угода, передбачено репарації. Тут варто одразу розділити два різні механізми компенсацій.

Перший — це сподівання, що Росія сама, добровільно, за умовами угоди перераховуватиме гроші. Історичний досвід підказує, що це малоймовірно: жодна сторона, що програла у затяжному конфлікті, не платить репарації охоче.

Другий, реальніший шлях — це заморожені активи РФ, близько 300 млрд доларів, що перебувають під юрисдикцією країн G7 та ЄС, переважно в депозитарії Euroclear. Уже зараз діє Реєстр збитків, завданих агресією РФ (створений Радою Європи у 2023 році) — механізм фіксації заявок від громадян, бізнесу та держави. Логіка проста: докази й оцінку збитків треба зафіксувати зараз, поки вони свіжі, а виплата з активів — питання подальшого юридичного процесу через міжнародний трибунал і компенсаційний фонд.

Проблема в тому, що оцінки збитків України (за даними Світового банку) уже перевищують суму заморожених активів у кілька разів. Суд теоретично може присудити суму, що перевищує ці 300 млрд, — але примусове стягнення понад заморожені активи залежить не від рішення суду, а від готовності конкретних держав, де зберігаються решта російських резервів (Китай, ОАЕ, Індія), це рішення виконувати. Тобто юридична перемога і фактичне отримання грошей — не одне й те саме.

2. Відбудова, зброя і безпека

Європейські інвестиції у відбудову — очікуваний і логічний етап. Але за будь-якою затяжною війною йде інша, менш очевидна проблема: величезна кількість нелегальної зброї на руках у населення і, як наслідок, ризик зростання злочинності. Це не гіпотетичний ризик — подібне спостерігалося на Балканах після воєн 1990-х.

Тут важливо чітко розрізняти дві речі, які часто плутають:

• Застосування летальної сили під час активного збройного спротиву (злочинець стріляє, наводить зброю, реально загрожує життю) — це законна практика в переважній більшості демократичних країн світу, включно з Німеччиною, Францією, США, Польщею. Юридична підстава — самооборона й захист третіх осіб у момент реальної загрози.
• Страта вже затриманої, обеззброєної людини за сам факт володіння зброєю в минулому — це вже не самооборона, а позасудова страта. Розмиті формулювання на кшталт "чинив спротив" історично використовувалися для виправдання масових зловживань (яскравий приклад — кампанія проти наркозлочинності на Філіппінах, яка зрештою призвела до розгляду в Міжнародному кримінальному суді).

Ефективна модель виглядає так: чітка й прозора норма закону — у разі активного збройного опору правоохоронці застосовують летальну силу; якщо ж людина здається чи затримана без опору — рішення про її долю виносить лише суд. Поєднання цього підходу з масовими програмами добровільної здачі чи викупу зброї (досвід Австралії після 1996 року показав падіння вбивств зі зброєю на 42% за десять років) дає реалістичний шлях зниження злочинності — без ризику зіткнутися з міжнародними наслідками порушення прав людини.

3-4. Питання сильної влади перехідного періоду

В умовах повоєнного хаосу виникає спокуса зосередити владу в одних руках на перехідний період — наприклад, перейти до президентсько-парламентської форми правління зі зміною Конституції, а президентом обрати представника силового чи військового середовища з розширеними повноваженнями.

Ідея, що чинний воєнний лідер відходить від активної політики, а готує наступника, має певну логіку: історія знає приклади втоми виборців від воєнного керівництва одразу після перемоги (Черчилль програв вибори одразу після Другої світової війни). Але тут варто зважити і на інший, добре задокументований ризик: тимчасові концентрації влади "на період стабілізації" рідко залишаються тимчасовими. Приклади Угорщини чи Туреччини показують, як обіцянки перехідного періоду з часом перетворюються на ерозію демократичних інститутів. Та й наступник, отримавши розширені повноваження, не завжди готовий добровільно їх повернути.

5-6. Повернення в політику і європейська інтеграція

Сценарій повернення лідера через п'ять років, після паузи, і подальший курс на вступ до ЄС та формування європейського військового союзу — виглядає логічно з погляду політичного циклу. Втім, варто розуміти: сам вступ до ЄС — процес не п'ятирічний, а радше десятирічний навіть за сприятливих обставин (Хорватія йшла до членства 10 років, Туреччина залишається кандидатом з 1999 року). Це означає, що навіть без додаткових ускладнень швидкого членства очікувати не варто — а будь-які практики позасудових страт зробили б його неможливим у принципі, оскільки повага до права на життя (стаття 2 Європейської конвенції з прав людини) — базова умова не лише членства, а й будь-якого масштабного фінансування відбудови від ЄС чи МВФ.

Замість висновку

Кожен із цих пунктів окремо має свою логіку, а деякі — досить суперечливі наслідки одне для одного. Курс на європейську інтеграцію і концентрація влади без стримувань погано узгоджуються між собою. Боротьба зі зброєю ефективніша через прозорі закони й програми роззброєння, ніж через розширення підстав для позасудового насильства. А репарації — це довгий юридичний шлях через заморожені активи, а не сподівання на добру волю агресора.

Повоєнна Україна, найімовірніше, будуватиметься не одним рішучим кроком, а низкою компромісів між безпекою, законністю і європейським курсом — і саме баланс між ними визначить, яким буде наступне десятиліття.