Міжнародне право як дишло

 

Міжнародне право як дишло: уроки історії для сучасної ядерної загрози

Коли Росія вкотре бряжчить ядерною зброєю, а Захід обмежується заявами занепокоєння, виникає закономірне запитання: чи справді міжнародне право — це система стримувань,

чи радше зручна вивіска, яку повертають туди, куди вигідно сильнішому? Історія XX століття дає на це доволі однозначну, хоч і невтішну відповідь.

Нюрнберг судив тільки переможених

Найпоказовіший приклад — сам Нюрнберзький трибунал. СРСР засідав у залі суду як обвинувач, поряд із США, Британією та Францією, хоча скоїв дії, які цілком підпадали під ті самі категорії злочинів, за якими судили нацистську верхівку. Катинський розстріл близько 22 тисяч польських офіцерів 1940 року — показовий епізод: радянська сторона на самому трибуналі намагалася перекласти провину на німців, і суд зрештою просто "замовчав" це питання. Офіційне визнання відповідальності СРСР прозвучало лише 1990 року, за Горбачова — через півстоліття.

Масові депортації цілих народів — кримських татар, чеченців, інгушів, поволзьких німців — Європарламент визнав геноцидом лише 2004 року. Жодних правових наслідків це визнання не мало.

Анексії, які "просто відбулися"

Вересень 1939 року: СРСР вторгається у Польщу зі сходу відповідно до таємного протоколу пакту Молотова–Ріббентропа, подаючи це як "визволення". Червень 1940-го: ультиматум Румунії щодо Бессарабії й Північної Буковини — територія відходить без пострілу і залишається в складі СРСР аж до 1991 року. Того ж літа — анексія Балтійських держав через інсценовані "вибори".

У жодному з цих випадків не було ні трибуналу, ні відновлення статус-кво силою. Єдиним інструментом, що хоч якось працював, виявилося не покарання, а де-юре невизнання — позиція, якої США, Ватикан та інші дотримувалися десятиліттями, аж доки Балтія не відновила незалежність 1991 року вже без потреби "провойовувати" територію.

Фінляндія — виняток, що підтверджує правило

"Зимова війна" 1939–1940 років дала єдиний формальний інституційний наслідок з усього переліку: Лігу Націй виключила СРСР зі свого складу 14 грудня 1939-го — унікальний на той час прецедент. Але символічний жест не супроводжувався ні санкціями, ні військовим втручанням, а сама Ліга Націй за кілька років розпалась як інституція. Фінляндія втратила 11% території, але зберегла незалежність — і це, вочевидь, було наслідком не рішення Ліги Націй, а її власного опору на полі бою.

Халхін-Гол: коли перемога вирішує все

Влітку 1939 року на монгольсько-маньчжурському кордоні зіткнулися дві імперські армії — радянська під командуванням Жукова і японська Квантунська. Ні суду, ні засудження — бо це було зіткнення двох агресивних імперій на чужій території, а не класична анексія. Але саме військова поразка Японії, а не будь-яке правове рішення, підштовхнула Токіо до пакту про нейтралітет із Москвою 1941 року і розвороту експансії на Тихий океан — що згодом дозволило Сталіну перекинути сибірські дивізії під Москву й зупинити німецький наступ.

Це, мабуть, найчистіший приклад того, як силовий баланс на полі бою визначає геополітику на десятиліття вперед — а міжнародне право лише згодом "наздоганяє" реальність, оформлюючи те, що вже відбулося.

А чи є в України юридичне право повернути ядерну зброю?

Тут теза "міжнародне право як дишло" отримує ще одне яскраве підтвердження — тільки вже не з боку Росії, а з боку самої України як потенційно постраждалої сторони.

Суть аргументу "за": 5 грудня 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум, за яким передала Росії весь ядерний арсенал, що залишився на її території після розпаду СРСР (третій за величиною у світі на той момент), в обмін на гарантії поваги до суверенітету й територіальної цілісності з боку Росії, США та Британії. Росія двічі й грубо порушила ці зобов'язання — анексією Криму 2014 року і повномасштабним вторгненням 2022-го. Логіка прихильників "права на повернення" така: якщо угода була двосторонньою (роззброєння в обмін на гарантії), а один з гарантів сам порушив умову, зобов'язання України щодо без'ядерного статусу втрачає юридичну підставу — це так званий принцип rebus sic stantibus (докорінна зміна обставин) із Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Що каже юридична реальність:

• Меморандум — не міжнародний договір у строгому сенсі, а політична угода. Це прямо зафіксовано в українських і міжнародних юридичних коментарях: документ не проходив ратифікації як обов'язковий міжнародний договір і не містив механізму примусового виконання чи санкцій за порушення. Це принципова відмінність від, наприклад, Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який має статус повноцінного зобов'язального договору.
• Без'ядерний статус України закріплений окремо й раніше — постановою Верховної Ради від 24 жовтня 1991 року і, головне, ратифікацією ДНЯЗ 16 листопада 1994-го як держави, що не володіє ядерною зброєю. Ці зобов'язання юридично не прив'язані до Будапештського меморандуму й не скасовуються автоматично через порушення політичних гарантій третьою стороною.
• Вихід з ДНЯЗ технічно можливий, але процедурний. Стаття X Договору дозволяє державі вийти з нього, якщо вона визнає, що "надзвичайні події поставили під загрозу її вищі інтереси" — але це вимагає офіційного повідомлення за три місяці наперед, а не одностороннього "повернення" зброї, якої фізично вже немає (передана Росії ще 1996 року).
• Прецедентів такого "повернення" не існує — жодна держава ще не виходила з ДНЯЗ саме на підставі порушення політичних гарантій безпеки; вихід КНДР 2003 року відбувся з інших мотивів і супроводжувався повною міжнародною ізоляцією, а не визнанням "законності" такого кроку.

Тобто аргумент "за" — політично й морально дуже сильний (Україну справді ошукали, і це визнають навіть західні аналітики), але юридично він спирається на документ, який ніколи не мав сили обов'язкового договору. Це не означає, що претензія безпідставна — швидше навпаки, вона показує ту саму закономірність, що й приклади вище: сила документа визначається не текстом, а готовністю сторін-гарантів його виконувати. Будапештський меморандум "спрацював би" як юридичний аргумент, якби Захід сам ставився до нього як до обов'язкового зобов'язання — але саме цього і не сталося.

Що це означає для сьогоднішньої України

Є спокуса екстраполювати ці приклади на пряму формулу: хто сильніший, той і правий, а міжнародне право — просто інструмент постфактумної легітимізації. Певна логіка тут є: жодного разу в наведених прикладах судовий чи інституційний механізм не зупинив агресора в моменті і не повернув територію силою права.

Але є і суттєва відмінність сьогоднішньої ситуації від 1939–1945 років, яку нечесно було б замовчати:

• Тоді не існувало постійного міжнародного кримінального суду. Нюрнберг був разовим судом переможців. Сьогодні є МКС, що видав ордер на арешт Путіна за депортацію дітей — це вже не разовий акт, а частина постійно діючої інституції, яка технічно продовжує діяти незалежно від результату війни.
• Тоді СРСР був частиною коаліції-переможниці. Сьогодні Росія — сторона, що веде агресивну війну проти члена ООН, і це юридично й політично набагато ближче до статусу нацистської Німеччини 1939 року, ніж до статусу СРСР 1945-го.
• Де-юре невизнання анексій — інструмент повільний, але не марний. Приклад Балтії показує: правова невизначеність може тривати десятиліттями, але зрештою дає підставу для відновлення справедливості без нової війни.

Тобто теза "переможців не судять" правдива щодо контролю над територією — тут дійсно вирішує сила, а не суд. Але вона значно менш правдива щодо повного міжнародного визнання й зняття всіх обмежень: інституційна інерція (заморожені активи, санкційні режими, ордери МКС) здатна пережити навіть військовий результат, як показують десятиліття невизнання анексії Балтії чи багаторічні санкційні режими проти Ірану й Північної Кореї попри відсутність "перемоги" жодної сторони.

Найчесніший висновок, мабуть, такий: міжнародне право справді не зупиняє танки і не збиває ракети в момент удару — в цьому сенсі воно дійсно "дишло". Але воно й не є цілком беззмістовним: воно формує той повільний, десятилітній тиск, який врешті визначає, чи зможе агресор капіталізувати військовий успіх у щось стійке, чи залишиться з непризнаною, ізольованою "перемогою" — як це сталося з СРСР щодо Балтії.