Translate

неділю, 31 грудня 2017 р.

Василь Ковтун - український поет, що " душу рве до бою!"

                                                      Дорогі друзі!
Прийміть мій Новорічний дарунок- знайомство з творчістю українського поета Василя Ковтуна!
Його вірші мене вразили , думаю й ви, не будете байдужі!

Вибрані твори.

Якийсь він дивний, цей життєвий світ,                                                                             В нім поєднались і церкви, й борделі,                                                                                               Комусь для виходу - ні вікон, ні воріт,                                                                                            А хтось обласканий у іншій паралелі.





Василь Ковтун - український поет і волонтер, який 

брав участь в подіях 2013-2014рр., неодноразово 

виступав зі сцени Майдану, де декламував власні 

патріотичні вірші. З початку війни неодноразово в 

складі волонтерських творчих груп і колективів 

виїздить на фронт для підтримки українських воїнів.







Куди йдемо́? Хто нас веде?

Ще скільки гнутись? До якої міри?

Де наші цілі, наша правда де,

Хто наші гетьмани? Якої віри?



Як не повзти? А як дійти?

Чому хрести засіяні за нами?

Чом, як старці, шукаємо світи,

Чому за рабство платимо синами?


Чи ми глухі? Чи ми сліпці?

Для чого нам пройдисвіти на троні?

Ковтаємо від них же манівці

І в їхньому ж заковані полоні.


О, мій народе, схаменись!


Які потрібні ще тобі Майдани?


Рабів не визволяють, як не пнись,


Допоки ті самі не рвуть кайдани.


Василь Ковтун. 08.12.2017р.





Звернусь і я в мольбі до Миколая,

Хоча за віком – давно вже не дитя,

Але душа моя, як немовля, нага́я,

Благає дива й для мого буття.


Я не проситиму гостинців у торбинку,

Чи модний гаджет, чи автомобіль,

Я зажадаю дива під ялинку,

Котре б мій гострий вгамувало біль.


Мені не треба коштовного дарунку,

Щедрот у кошиках, солодкого вина,

Лише благатиму для люду порятунку,

Лише проситиму, щоб відійшла війна.


Щоб я не бачив, як чиясь родина,

Рятує в погребі наляканих сиріт,

Щоб я не плакав, як привозять сина,

Батькам зажуреним з вінками до воріт.


Щоб я не відав, як ревуть гармати,

Як в попіл виродки випалюють міста,

Щоб я не бачив, як ридає мати,

В руках стискаючи надгробного хреста.


Щоб я не слухав, як старці під троном

Вмовляють милості пихатого царя,

Щоб не ховались вбивці за кордоном,

Щоб не гноїли в тюрмах бунтаря.

………………………………………..
Лиш про таке проситиму учтиво,

У всім тім горі, що душу допекло,

Молитиму єдине в Чудотворця диво,

Щоб з того дива горя не було.

Василь Ковтун. 19.10.2015р.








Якийсь він дивний, цей життєвий світ,

В нім поєднались і церкви, й борделі,

Комусь для виходу - ні вікон, ні воріт,

А хтось обласканий у іншій паралелі.


Горить надіями передсвятковий стіл,

Снігами щедрими засипало подвір’я,

А в цей же час наводить на приціл

Наївних хлопчиків криваве перемир’я.


Дитячим галасом вирує маскарад,

Брехливі гетьмани розвозять подарунки,

А в цей же час без жарту лупить ГрАД,

Наївних хлопчиків збираючи в пакунки.


Сліпі прислужники спішать на інструктаж,

Чини вгодовані злітають на курорти,

А в цей же час іде страшний вантаж

Наївних хлопчиків німим двохсотим 

 бортом…


Якийсь він дивний, цей життєвий світ,

Чи не по умислу нас завели в тунелі,

Не відкриваючи для виходу воріт,

Щоб існували в нім ті кляті паралелі?...


Василь Ковтун. 24.12.2017р.



На сході лягають брати,

А тут - комусь під подушку

Положать холодні хрести

І чорну печальну смужку.


Забудуть сказати - «Простіть»,

Забудуть вклонитись від влади,

І в тому безумстві жахіть

Відкупляться шоколадом.


А далі – в потоці вістей,

Брехливі всмоктавши науки,

У колі рабів і гостей

Відмиють промовами руки.


І пі́дуть молитись в церква́х

На писані ними ж закони,

Тримаючи лиш в голова́х

Освячені кров’ю корони.


І пертимуть далі, як танк,

Вганяючи в душі омани,

Життя розмінявши на банк

Героїв АТО і Майдану.


Лиш гірко ридатиме хтось,

Піднявши печально подушку,

Кому у цей час довелось

Хреста цілувати і смужку.


Василь Ковтун. 19.12.2016р.




А ми так вірили у зміни,

А ми так вірили в Майдан,

Що вже не станем на коліна,

Що вже не буде дерибан.


А ми так прагнули свободи,

А ми так прагнули життя,

Що наші не зірвуть клейноди,

Що їх не викинуть в сміття.


А ми так втратили можливе,

А ми так втратили свій шанс,

І вже по суті не важливо

Хто з нами розіграв пас’янс.


Ми заблудились десь в дорозі,

Та клич братів нутро шкребе,

Ми повернути їх не в змозі,

Вернути нам хоча б себе.


Василь Ковтун. 15.09.2017р.








Знов окупанти з байстрюками

Вливають в люд отруйну змову, 

Тяжкі кайдани з матюками

Тепер вже вішають на мову.
У нашій хаті правлять дійство

Чужого племені служаки,

Благословляють те злодійство

Всеукраїнські посіпаки.
Карбують справу люто й жваво,

В темницю пхають суть землі,

Брехливим приписом лукаво

Штовхають душу до петлі.
Народ тримають за худобу,

Женуть на бійню мов бика,

І ми тварині тій в подобу

Під ніж кладемо язика.
Уже закрили правді очі,

Тепер ще будемо й німі,

Віддавши мову поторочі,

Як мухи згинемо в ярмі.
Чому ж забули силу спаса

Для вільних в полі чумаків,

Що ще за юності Тараса

На гурт скликала кріпаків?
Забули дзвін святого леза,

Як в кузні гартувалась сталь,

Як тихо падала береза,

Коли козак рубав печаль.
Як в полі курява вставала,

Як закипала там роса,

Як мова пісню щебетала,

Коли в роботу йшла коса.
Як п’яти клятого чужинця,

Що посягав на рідний край,

Смалили ласощі гостинця,

Що ніс козацький коровай.

Як після праведного бою

Лунав могутній славний спів,

Що навіть степ у тон з юрбою

Щось українською сопів.

Чому ж сини святого роду

Забули вічний заповіт,

І мову вільного народу

До вражих кидають чобіт.

Чому ж ми, браття українці,

В полоні зграї тарганів

Схилились мовчки на колінці,

Забувши славу, гордість, гнів.

Чи ми подохли безголосі,

Чи клята пошесть нас взяла,

Чом коси кинули в покосі,

Чом ржа сокиру пройняла?

Чи так і згинемо в неволі,

Німий кастрований народ,

Чи може гримнемо – Доволі,

Вже натерпілися заброд!

Вставаймо людоньки до пашні,

В полях зростають бур’яни,

Під український спів домашній

До цвіту вільної весни.

Слід нагадати всім - хай знають,

Якою справжня є краса,

Як українською співають

Народ, сокира і коса.

22.05.2012р






За мою Украину!


В плену мясорубки до боли устал,

Пот кровавый -холодом в спину,

Снаряд, орудие, прицельный залп -

Кто там следующий разорвать Украину?



Гром канонады, мёртвая тьма,

 Смерть ненасытная рыщет глазами,

Завертела по-взрослому войны кутерьма,

Мак придорожный пахнет слезами.



Растерзанным полем воет весна,

 Голубку распятую насилует во́рон,

Лупим вслепую - уже не до сна,

Рука на гашетку - морг по́лон.



В обнимку с удачей святость и грех,

Молитва от страха дрожащим в подмогу,

Прямая наводка, сквозь зубы смех,

Снова выстрел и слава Богу.



Битва по праву - как наркоману игла,

Венам орудий - новую мину,

Огнём беспощадным заливается мгла,

Вот вам, суки,  За мою Украину!



04.06.2015р.





Кто-то (Исповедь снайпера).


После боя - как после похмелья,
Дурно пахну, разбита бровь,
Кто-то в кружку налил мне зелья,
Чтобы пил я чужую кровь.

Пропуская сквозь зубы жилы,
Вытирая о хрест сапог,
Прокажённый стою у могилы,
Тех, кто выпить меня не смог.

Преисподней лелеет забота,
Двери ада зовут на пир,
Постарался на славу кто-то –
В душу грешную вселился вампир.

Как в сафари устроил охоту,
В пыл азарта давлю на курок,
Выстрел верный и тянет на рвоту,
Быть убийцей - то тяжкий рок.

А во сне мне играют ноты,
Волны моря бьют о причал,
Вот бы знать мне кто этот кто-то,
Кто со смертью меня повенчал.

Рвёт на части злодейка-тревога,
Упиваюсь, судьбу кляня,
Сквозь прицел я прошу у Бога
Пусть бы кто-то уж выпил меня.

Не под силу распятий работа,
Сколько ж нужно её небесам?
Проклинаю тебя, о кто-то,
Зная точно, что это я сам.

        27.07.2015р.




А на ранок – знову війна,
Знову снайпери, знову ГРАДи,
І в Генштабі - та ж купа лайна,
І повії під куполом Ради.

Знову мінами вкритий бліндаж,
Знову в попіл горять Бе-Те-Ери,
Знову фронту пакують вантаж
Невгамовні серця-волонтери.

Знов тривожні для матері сни
Знов печальні у відгуку вісті
І духмяний подих весни
Вантажі перекреслюють «двісті».

А на троні все той же цар
І в Кабміні ті ж само «урки»,
І на кухні спускаємо пар,
І з бандитами граємось в «жмурки».

І ті ж само «мажорів» «понти»,
І ті ж само старці при лампаді,
І ті ж само шакали «мєнти»
Служать ті й же розгнузданій владі.

І так само летять до небес
У ті ж само шляхи незворотні….
……………………………………..
Ти ще й досі чекаєш чудес?
Ти звітуєш Небесній Сотні?

          24.07.2015р.



Невимовний сюрреалізм…
Вивернута свідомість…
Пориву наївного максималізм
Згвалтовано.
Натомість.

Біля корита зграя чинів
Вчорашніх свиней-комсомольців,
Давляться кістками кращих синів -
Добровольців.

Гидко плямкає старший кабан,
Хизується власним рилом,
Жере і паскудить,
І все на Майдан,
І сеч
Під його мірилом.

А слІдом наввипередки,
Під наругу і сміх,
Смердючі вмістивши сраки,
Зливають нутро,
Не відмоливши гріх,
Служиві свині-собаки.

Далі – по колу,
Під вереск і виск,
Нечищених підсвинків зграя,
В очах здичавілий жадібний блиск,
І купа гною,
Навколо,
Безкрая.

Старанно. З упертістю. В унісон
Пріють нащадки й чинуші,
Нереальна реальність,
Неусвідомлений сон,
Блювоти наповнені душі.

Ось вам досягнення – усі напоказ,
У супроводі аргументів,
Жити по-новому -
Такий є наказ
В обіймах
Їх екскрементів.

Ось вам еліта – серед своїх,
Зжирає обдурену націю,
Хрустять кісточки…
Та скільки ж їх?!…
Досить!
Без винятку!
На кастрацію!   

25.06.2015р




Щось мені стало сумно,
Привиділись знову грати,
Можливо, було б розумно
Заспокоїтись. Промовчати.

Та щось мені стало млосно,
Нудять смердючі інтриги,
Торгуються одноголосно,
Привиділись з диву бариги.

Щось мені стало тісно
У колі отих ерудитів,
Господи, нині і прісно,
Привиділась зграя бандитів.

Щось мені стало страшно,
Сивіють в напрузі скроні,
Думи рвуть безшабашно,
Привидівся цар на троні.

І вдарив по жилам сором,
І врізалась в душу ганеба,
Птахи́ закричали хором,
Привиділись хлопці з неба.

        19.06.2015р.



Пробач, москалику!


Ну що, москалику, вдарив час,

Не клич даремно співом брата,

Ця пісня нині не про нас,

Тож не зіпсуй молінням свята.

Ти служиш, хлопче, сатані,

Це він тобі вмостив дорогу,

І твоя рать - не по мені,

Я служу неньці. Й звісно – Богу.

І маю я в тій справі гріх,

Бо як велять чеснот науки,

Я маю шанувати всіх

І вибачатись навіть в суки.

Пробач мене, що я не раб,

 Та й для полонів не годящий,

І на московський твій масштаб

Пробач, що я «нє говорящій».


Пробач за гори, за моря

І за кохання в полі жита

Пробач ще й за твого царя,

Що його шкура кров’ю вмита.


Пробач за сало, за часник,

За огірок, за сир в сметані,

Я вибачатись, бачиш, звик,

Пробач мене ще й на Майдані.


Пробач за збрую, за батіг,

За сутність цю мою всіляку,

Пробач і цей солодкий гріх,

Ще раз пробач…

І на гілляку!


16.06.2015р.



Втік злодюга!


Ну ти подумай! Втік злодюга!

І втримати ніхто не зміг!

Та так лягла за ним пилюга,

Що й загубились п’ятки ніг.




Як жеребець, у ритм галопу,

Через городи навманці,

Чи то в Росії, чи в Європи,

Подався чистити штанці.




І все по масті, все як треба,

За текстом писаних програм,

Лиш курява лягла до неба

У зміст прощальних телеграм.




Глум на тварині-діло грішне,

Та нас тримають за ослів,

На те дивитись-просто смішно,

А розказати - катма слів.




До тих комедій ми вже звикли,

Їй-богу, справді ж - не дурні,

Бо стільки їх таких вже зникли,

Лиш кізяки лежать в стерні.




Ви б хоч для сміху били б пики,

Чи то по сраці батіжком,

А то, мов мавпи, без’язикі,

Самі в штанцях, але з душком.




То не біда, що втік злодюга,

Лиш заблистіли п’ятки ніг,

Біда у тім, що то заслуга,

Скоріше тих, хто слІдом біг!


Тож дам для вас усіх пораду,

Бо прийде неодмінно час,

Як не впіймаєте цю зраду -

Тоді ловитимуть вже вас!


        09.06.2015р.




З полону, винні без вини,

 З руїни у руїни

 Живі вертаються сини

 Роздертої Вкраїни.


По волі Києва й Москви,

 Голосять президенти,

 З’єднались вбивці і церкви

 І ділять дивіденди.


Волають в пафосі чини,

 Мовляв - звернули гори,

 Це їх заслуга, це вони –

 Без них би - було б горе.
Набрали б краще в рот води

 На цю життєву драму,

 З чиєїсь славитись біди –

 Ні совісті, ні сраму.
На скору зшито жупани

 Як латочка на латці,

 Коли принижені сини –

 Де справжні винуватці?
На ті промови чепурні –

 Тут все, як на долоні,

  Коли начальники дурні –

 То й воїни в полоні.
Лиш в них одних нема вини,

 Народ царів мудріше,

 Живі вертаються сини –

 І те – найголовніше.

Василь Ковтун. 27.12.2017р





Джерело        












Опубліковано о

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)